Подруги збираються на мітинг до 9 Травня – зліва направо: Тетяна Шайда, Марія Дзюба, Федора Андреєва, Якилина Таранда. 1972 р.
На паркані її садиби в Циблях (Переяслав-Хмельницький район, Київська область), на вулиці Вишневій, табличка – «Наша слава, гордість і пошана фронтовику» – з відповідними військовими атрибутами. Тут живе 92-річна учасниця бойових дій Другої світової війни Дзюба (Годун) Марія Миколаївна.
У затишній кімнаті, де скрізь вироби її рукотворного мистецтва, ведемо неквапливу розмову про її життя-буття.
– Я народилася 30 червня 1923 року, в с. В’юнище, у селянській родині, – говорить Марія Миколаївна. – Батько Годун Микола Федорович, мати – Параска Архипівна і сестра Ліда. До війни закінчила 7 класів В’юнищанської школи, а десятирічку – уже в сусідніх Хоцьках, жила там в одного дядька на квартирі, додому ходила тільки на вихідні, по харчі. Тільки закінчила школу, як почалася війна. Пам’ятаю, наш батько череду пас, аж тут до нього прибігає хлопець із села, каже, що він буде пасти, бо батька визивають у сільську раду. Батька ж відразу мобілізували на фронт,
він якось ще встиг передати додому маленького листа до матері, де коротко написав: «Мені звідси уже не повернутися, а ти, Параско, бережи дівчат». За батька отримали пекучу похоронку «...зник безвісти у червні 1944 року…», але, як розповідали вцілілі односельці, батько, як і багато переяславців, попав у полон восени 1941 року, були в Лубенському концтаборі, звідти мало хто вийшов живим. Пам’ять про батька назавжди – прізвище на гранітній плиті біля пам’ятника загиблим воїнам у Циблях. Сюди і несемо квіти.
– Маріє Миколаївно, молодь вашого віку забирали до Німеччини, як же вас ця доля обминула?
– Та не обминула, у 1942 році забрали німці, пригнали у Переяслав, зачинили у школі. Але тут нагодився поліцай із Хоцьок, це був син того дядька, де ми квартирували, він мене впізнав, каже: «Посидь тут до вечора, я все владнаю». Справді, мене увечері випустили, я пішла додому, більше ніхто мене не чіпав. Я так думаю, що він мене назвав своєю дружиною, а одружених у Німеччину не забирали. Більше я того хлопця ніколи не бачила.
– На основі наших колгоспів німці утворили промгоспи,
змушували жителів працювати. Ви теж брали у тому участь?
– Працювала, ніде не дінешся, нас п’ятеро із села робили в лісі, в Білоозерському лісгоспі. Чоловіки дерево пиляли, а ми, дівчата, гілки обрубували, і так до осені 1943 року, до визволення. Ой, як же ми усі зраділи! Ніби не два роки, а цілих двадцять пробігло від червня 1941-го! При німцях не було ніяких розваг, вечорниць, гулянь, вечорами по домах сиділи, а були ж молоді, кортіло погуляти…
– Восени 1943-го, коли тут гримів Букринський плацдарм, як ви пережили тодішні події?
– Ми нікуди із села не виїжджали, і хата наша вціліла, хоча інколи снаряди і залітали у село. Із-за Дніпра, із Зарубинців, у селі були біженці, вони втікали, бо там дуже бомбили село. Люди звідти трохи побули, а тоді розбрелися по інших селах – Лецьки, Вінинці, Каратуль, Виповзки.
– Ви, Маріє Миколаївно, учасник бойових дій, як потрапили на фронт? Чи ще хтось був із села?
– Районний військкомат нас, 150 дівчат із району, мобілізував на фронт, з нашого села ще Шайду Оксану Пантелеймонівну. Коли привезли до місця служби, то нас розподілили по різних частинах,
ми з Оксаною попали у 54-й трофейний батальйон, збирали різні трофеї на полі бою.
– Мабуть, страшно там було, кругом війна, а ви ж молоді дівчата. Як усе сприймалося?
– І страшно, і моторошно, і важко, бо війна – то хіба жіноча робота? Уявляєш, десь гримить попереду, а тут, уже на залишеному нещодавно полі бою – побиті солдати, і наші, і німці, ще й побиті німецькі коні, такі великі-великі, вони гармати тягали. Отих трупів лежало по полю, як в урожайний рік снопів. Ми збирали різне залізяччя, зносили до купи, а щось непотрібне закопували у траншеї. Добре, що це було зимою, трупи замерзли, не розкладалися. Кажу ж тобі, що було і важко, і моторошно, і страшно від того, щоб на місці бою не побачити загиблим нікого знайомого.
– Ви зачищали поле бою від трофеїв, а убитих солдатів теж хоронили?
– Ні, за нами ішла похоронна команда, вони уже усе підчищали, сортували, що залишилося, ми того уже не бачили, бо ішли вперед за наступаючими військами. Кожен день одне і те ж саме, одне і те ж саме зранку до вечора, втомлювалися так, що, як мовиться, з ніг падали.
Настала весна,
сніг розтає, а ми у валянках, бо як нас обмундировували, то видали спідниці, гімнастерки, кухвайку і валянки, зима ж була. Ноги намокали дуже, валянки ніде було сушити, та кінець-кінцем нам видали кирзові чоботи, стало легше. Не хочеться мені, Софійко, ні згадувати про те, ні розповідати про воєнні будні, важко.
– У цьому батальйоні ви так і пробули до кінця війни?
– Ні, згодом нас замінили чоловіки, прийшло поповнення, бо то ж була таки не жіноча робота. Нас направили в господарську частину, а потім Оксану десь перевели в інше місце, так до кінця війни ми з нею більше не бачилися, зустрілися у 1945-му вже в селі. У цій частині усе робили по господарству, найчастіше – їсти варили солдатам, бо польові кухні відставали: борщі, супи, каші, навіть вареники ліпили, хліб пекли. Ми ж заходили у покинуті села, по хатах були печі, деякі продукти можна було знайти. Важко нам, дівчатам, там скрізь було, але втішала одна думка – що ми визволяємо свою країну від ворога.
Оце зараз слухаю радіо, дивлюся телевізор і плачу, шкода молодих людей, що так бездумно гинуть там, на Донбасі.
За що? Від кого захищаються, за що воюють? Що охороняють? Навіщо знищують заводи, дороги, людські оселі? Навіщо вбивають мирних жителів? Прошу, молю Всевишнього, щоб напоумив бездумних, і щоб ця війна закінчилася.
– Як же служилося у цій господарській частині?
– Та особливого нічого, ніби своя домашня робота, але до кінця війни я не добула, за станом здоров’я мене демобілізували раніше, і я поїхала додому. Здала у військкомат бумагу – і я вже не солдат. В селі відроджували своє і колгоспне господарство, про подальше навчання не було і мови. Почали повертатися з війни чоловіки, прийшла і Оксана. Ми з нею часто згадували свою воєнну молодість, то з сумом і болем, то згадуємо якусь веселу пригоду. А потім уже потекло мирне, сільське життя.
– Із майбутнім своїм чоловіком, Яковом Дзюбою, ви на фронті познайомилися?
– Ні, Яків теж воював, був у якійсь господарській частині, він кравець, то, в основному, латав воїнам порваний одяг. Познайомилися ми з ним у В’юнищах, вони з батьком ходили по селах і обшивали селян, після війни лишилися ж голі, босі. То вони із військових трофеїв (в основному)
шили-перешивали спідниці, сорочки, жакети, пальта, піджаки. Він був у військовій формі, молодий, гарний, ми познайомилися, він перейшов жити до нас, у хату, сестра Ліда на той час вийшла заміж і виїхала.
– Ну, а далі, Маріє Миколаївно, пішло у вас уже буденне, сільське життя, діти, робота, чи було щось особливе, пам’ятне?
Тільки-но одружилися: Марія та Яків Дзюби, Марія Лукавенко (праворуч). 1948 р.
– Життя, як життя, не рівна, гладенька дорога, життя, як проточна вода. Всього було – і веселого, і смішного, і прикрого, як в усіх людей. Через будівництво ГЕС виселилися у Циблі, взяли оцю хату, виховали сина і дочку. У селі відкрили побуткомбінат, то Яків там працював, а я усе життя у польовій ланці – вирощувала буряки, кукурудзу, ходила і на інші роботи – отак до самої пенсії. Коли уже «оселилися» на домашню роботу, то я усе по господарству, а Яків мав золоті руки, то й дома обшивав циблян, міг усе пошити – від простої спідниці, валянок, до модного пальта. Але доля обікрала мене – передчасно, від сердечного приступу, помер Яків Юхимович. Так само, молодими, пішли за вічну межу син Саша,
донька Таня, невістка Катя. Нині я у хаті живу із сім’єю старшої внучки Світлани, маю уже троє правнуків, усі навчаються. Якось наш сільський лікар Дейнека, Царство йому Небесне, сказав сину: «Сашко, твоя мати доживе до 90 років», а я уже топчу і 92-у весну. Можна було б спокійно пожити, діти мене не зобижають, маю, як учасник війни, непогану пенсію і відповідні пільги. А оце ще і до 9 Травня принесли у хату грошову допомогу, розділила між онуками, хай щось куплять собі потрібне у хату. Живу уже довго, років з десять ходжу з паличкою, підводить здоров’я, пора б уже на вічний спочинок, до родини.
– Не гнівіть Бога, шановна Маріє Миколаївно, живіть у спокої стільки років, скільки вам долею виділено, радійте кожному прожитому дню, своїм онукам-правнукам, добрим сусідам.
Марія Миколаївна часто згадує своїх подруг, з якими у Циблях і в ланці працювали, і жили по-сусідськи – Тетяна Шайда, Федора Андреєва, Марфа Карнарук, Якилина Гаранда, з якими обговорювали сільські новини.
У хаті безліч різнокольорових вишивок, які зустрічають гостей ще у веранді: подушечки й подушки, скатертини й серветки, доріжки й штори. Науку до вишивання перейняла від своєї матері.
Весняної, теплої днини білопінно цвітуть вишні на їхній Вишневій вулиці, мирно гудуть бджоли і між цвітом дерев, і у квітнику перед хатою. Тішиться весняною дниною колишня фронтовичка. Їх так уже мало залишилося у селі, немає і десятка із майже двохсот переселених. Мирно прогудів – пролетів попід хатою джміль, а Марії Миколаївні болем відгукнулося у серці – «це ніби фαшиcτська куля…».
Миру вам, спокою, душевної теплоти у вашій оселі, спокійних снів, тихої старості, найщиріших побажань – щоб вашим внукам-правнукам не довелося й трохи пережити того, що випало на вашу жіночу долю.
Софія Сорокова, с. Циблі
