16-річний львів'янин Дмитро Голубничий розповідає, яквижив підпострілами снайперських куль 20лютого навулиці Інститутській уКиєві тащо хотівби змінити вкраїні
Восьму годину зустрічаюся тут ізжурналістами. Відколи вінтернеті тато виклав відео знашого перебування наІнститутській, зімною всі хочуть побачитися, каже Дмитро Голубничий.
Він сидить налаві біля Ратуші вцентрі Львова, поряд ізсимволічним меморіалом Небесній сотні. Там люди моляться йзапалюють свічки під портретами розстріляних. Дмитро всиньо-жовтій куртці, картатій червоній сорочці, джинсах, нашиї шарф ізпортретом Степана Бандери. Усе якна відео, де хлопець ізбатьком Олександром навул. Інститутській дерев'яним щитом затуляються від куль снайперів.
Революція відбулася. Щозмінилося?
Я змінився точно. Аколи сам міняєшся, тоісвіт навколо тебе також.
Доти смерть уявляв дуже романтично: помру героєм! Після Майдану зрозумів, щовцьому немає нічого прекрасного. Прекрасне було вборотьбі. Стояв іздерев'яним щитом ізнав, щовін мене незахистить. Але страшно небуло, боза мною ітими всіма людьми була правда. Заправду нестрашно вмирати.
Зараз кожен має шанс заради Небесної сотні змінитися. Жити гідно, без хабарів, несмітити, некрасти, невбивати.
На слова Дмитра позаду налаві покашлює літня жінка. Губи підмальовані яскравою помадою.
Фαшиcτи! нервово хапає полотняну торбу йкульгає вбік трамвая.
Ті, які досі живуть застандартами совка, також мають шанс змінитися. Вони мене найбільше обурюють радянським мисленням. Їм хоч щокажи, хоч якпереконуй, щоми нефαшиcτи йнетерористи, все одно усвоє вірять. УЄвропі краще, вищі пенсії тазарплати, авони хочуть доРосії. Хочуть Путіна, його політику. Ітільки тому, що"Россия братский народ". Дивуюся, чого тут живуть, якщо все внас неподобається. Беріть, їдьте туди інекаламутьте воду вУкраїні.
Моя сім'я ненуждалася нівчому. Ябув уКиєві заінших людей, які живуть бідніше, ніж ми, які хліба немають защо купити. Отяк ця бабця.
Ваші однокласники також їздили?
Та ні, яїх інепросив. Зістаршими хлопцями з11-го класу говорив, ізколишніми випускниками нашої школи, але ніхто невідгукувався. Тому перший раз 22січня поїхав сам. Вінтернеті написав оголошення, хтоби підвіз доКиєва.
Один чоловік зголосився. Біля King Cross'у (магазин навиїзді зіЛьвова. "Країна") підсів донього вмашину. Вже якдобряче були замістом, набрав маму ісказав, щоїду наМайдан. Знав, щоне відпустять, коли скажу наперед.
А вже другий раз як зібрався, мама знала, щовідмовляти мене немає сенсу. Попереджала, щотам стріляють. Плакала. Мені було дуже їїшкода. Тапослухатися неміг. Ясобіб ніколи непробачив, якби непоїхав тоді доКиєва. Мама пішла дотата. Сказала йому їхати зімною. Іпривезти мене живим чимертвим. Якуже вийде, всміхається, від холоду трохи тремтять губи.
Що планували робити вКиєві?
Із татом приїхали всереду 19лютого. Десь опівдні. Пройшлися містом. Побачили, щобіля Маріїнського багато крутяться тітушок. Вирішили ненариватися. Повз пости ДАІ швидко пішли наМайдан. Там одразу дороботи взялися. Ніхто неговорив, щотреба робити. Самому було видно. Лежали мішки, іми зтатом стали набирати туди землю. Укріплювали барикади. Носили каміння напередову.
Ночували вмерії. Наступного дня розбудили ошостій ранку криками "Наступ!" Усі побігли наМайдан. Там нічого серйозного ще небуло.
"Беркутівці" кидали поодинокими коктейлями Молотова, провокували нас. Постояли майже 3 години. Батько навіть повернувся спати. Сказав, щосерйозного нічого небуде. Аязустрів Антона Пінчука. Йому 18 років. Познайомився зним 22січня.
Десь коло дев'ятої почався наступ наІнститутську. Пішли з Антоном. Батька нехотів будити.
Наші хлопці прорвали барикаду. Забралися узгорілий автобус ікидали коктейлі вбік стели, де "беркутівці" заховалися. Вони почали відступати. Наші захопили стелу, забарикадувалися. Хтось крикнув, щотреба йти засиловиками внаступ Інститутською. Аби кордони Майдану розширити. Ми зАнтоном рвонули вперед.
Що мали для самозахисту?
На голові умене була військова каска. Їїподарував хтось ізсотників зате, щостояв напередовій наГрушевського 22січня. Якусь каску знайшли йАнтонові. Ясобі підняв дорогою великий дерев'яний щит. Заним можна було сховатися обом. Щити валялися під ногами, але деякі були без ручок, адекотрі такі важкі, щоне міг ізмісця зрушити. ЗАнтоном домовились: язіщитом попереду, прикриваю, авін замною несе ящик ізкоктейлями. Кидає, підпалює.
Ми присідаємо іховаємося. Потім встаємо, івперед.
Так прорвалися трохи вище заміст поІнститутській. Ітут одразу почалася стрілянина. Спочатку думали лякають ізпневматичної зброї. Але вже замить перед нами лежали люди, зяких лилася кров. Хтось нерухався. Стали помагати хлопцям виносити поранених. Так зАнтоном ізагубили один одного.
Кажуть, унаших зброя була. Бачив її. Вставлялись гумові шурупчики іця зброя стріляла метрів насто. Нею хіба відлякувати можна було, аневбити чихочаб поранити.
Хлопці, щостояли попереду, невходили дожодної сотні самооборони. Вони небули афганцями. Знайшли якусь каску будівельну, яка нівід чого нерятує, навіть від пневматичної зброї, ібігли вперед. Коктейлів невистачало. Шин також. Немали зчого зробити димову завісу.
Бажання відступити небуло?
Там багато страшного робилося. Намоїх очах чоловікові куля влучила вголову, івін упав. Кругом лежали мертві люди. Водного кулею зголови винесло мозок. Віншого все обличчя закривавлене. Кров річками текла подорозі. Коли пораненого тащили домедиків, тона сходах калюжі крові були. Люди сунулися наній,
падали. Це жахливо. Але янеміг відступити. Треба було рятувати поранених. Страху втой час невідчував. То якесь інше відчуття, зараз його важко описати. Відповідальність заінших чиякось так. Язнав, щороблю правильно. Відчував: зараз насвоєму місці. Там, де маю бути.
Ви молилися?
Я атеїст. Невмію молитися. Мама вірить уБога. Аявірю, щоБог це все, щонавколо нас. Коли був під кулями знав, щонаді мною єірятує мене якась третя сила. Але нехочу це називати Богом.
Знаєте тих, кого врятували?
Часу знайомитися небуло. Незнаю людей, яких виносив, незнаю тих, щолежали переді мною мертві. Незнаю, чизалишилися живі ті, яким допомагав вибратися. Донесли домедиків, одразу біг назад. Далі почали барикаду будувати, палити шини. Утой момент мене знайшов батько. Унього теж небачив ніякого страху. Бачив любов домене сина.
Він знімав усе накамеру. Коли зрозумів, щодовкола відбувається, подумав, щоживими невиберемося. Хотів, щоб мамі хочаб відео залишилося. Хтосьби його знайшов тайпередав.
За кілька хвилин мама задзвонила. Уцей момент закілька метрів від нас ізтатом чоловікові вскроню влучила куля,
він упав. Явзяв слухавку. Сказав мамі, щодуже їїлюблю. Щозараз ізтатом уїдальні. Нехотів, щоб хвилювалася. Вонаб себе думками вбила. Сама зчотирма дітьми. Без старшого сина, без чоловіка.
Потім дали команду повертатися. Незнаю, котра була година. Незнаю, скільки пробули під тими барикадами.
Вам лише 16. Небуло шкода свого життя?
Я знав, щомушу тут бути. Здитинства умене таке відчуття, наче маю борг перед своєю країною. Зате, щовній народився. Імаю його повернути.
Звідки стільки сміливості?
Моя бабуся колись була мельниківка. Може, мені це від неї передалося, іятакий затятий.
А ще обурила нерішучість деяких чоловіків, які старші замене, звійськовою підготовкою івтакий важливий момент лежать надивані. Хотів, щоб їм було соромно, коли мене побачать під кулями.
Зараз готовий їхати вКрим воювати. Якщо дадуть зброю, бобез неї там нема чого робити. Зброєю невмію користуватися, але, думаю, мене навчать. Для цього багато розуму нетреба.
Не боїтеся вбивати?
Убивати ізахищатися різні речі. Яніколи перший ненападав би, непровокувавби йконфлікту. Бовважаю, щовсе можна вирішити мирно.
Але коли втебе стріляють, хочуть убити треба захищатися. Це нормально іприродно. Япозбувся багатьох страхів після 20лютого. Раніше сильно боявся крові. Атепер відлягло. Прийшло усвідомлення того, щовсяке вжитті буває. Повинна нація народитися іпереродитися завдяки крові невинних людей. НаМайдані народилася справжня Україна, іябачив це.
Дмитро пропонує піти намісцевий майдан, щоб трохи зігрітися.
Сняться жахіття після всього побаченого?
Не сняться, боямайже несплю. Вночі лягаю, закриваю очі, бачу дим. Момент, коли чоловікові попадають уголову, він падає. Друг порадив піти намогилу доВербицького (Юрій Вербицький, герой Небесної сотні, тіло якого знайшли 22 січня біля столиці. "Країна"). Поставити свічку. Подумати. Так ізробив.
Думаю, янедаремно вижив, маю ще якусь місію виконати. Хотівби вмайбутньому стати громадським діячем.Упрезиденти непіду івполітику теж. Неготовийсвоїми рішеннями нести відповідальність завсю країну.
На площі біля пам'ятника Шевченку близько 200 людей дивляться прес-конференцію Віктора Януковича вРостові-на-Дону. Дмитро зупиняється, слухає.
Колишній президент ламає ручку, апотім просить пробачення вукраїнського народу.
Ну хвораж людина. Лікувати його треба, але йкарати. Явіддавби Януковича матерям загиблих синів. Вони правильно вирішилиб його долю, наслова Дмитра оглядаються кілька жінок. Погоджуються зним, кивають. Янукович боягуз. Те, щовін розказує, це маразм. Він просто тікав. Він дуже багато знає. Якщо попаде налаву підсудних, буде невигідним для деяких осіб свідком. Він усіх здасть. Поланцюжку аждо Путіна дійде. Росіянам невигідно буде довго тримати Януковича живим. Думаю, його скоро своїж приберуть.
Я ще яПартію регіонів заборонив би. Зараз вони тікають від Януковича, сльози ллють. Звинувачують увсьому колишнього президента ійого найближче оточення. Але хіба вони неєтим оточенням?
І "беркутівців" карати треба. Розумію, щодеяких заставляли стояти, тиснули наїхні родини, погрожували дітям, жінкам. Але можна було стояти інебити людей. Зрештою можна було стріляти, раз єнаказ, але вногу, руку. Аневскроню тасерце цілитися.
