Суспільство

Вірянин просив про альтернативну службу та заявив про примусову доставку до ТЦК: суд перевірив законність мобілізації

Львівський окружний адміністративний суд розглянув справу за позовом військовозобов’язаного до територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо правомірності його призову на військову службу під час мобілізації та направлення до військової частини попри релігійні переконання і подані ним заяви про заміну військової служби альтернативною (невійськовою).

Суд дослідив, зокрема, чи надає чинне законодавство військовозобов’язаному право на заміну військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, альтернативною службою, а також чи були правові підстави для визнання протиправними дій ТЦК та скасування рішення про направлення позивача до військової частини.

Суть справиПозивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з вимогами визнати протиправними дії посадових осіб ТЦК щодо його примусового переміщення та направлення 17 листопада 2025 року до військової частини, які, за його твердженням, були вчинені з порушенням установленої законом процедури, без належного правового оформлення та без доведення до його відома відповідного індивідуального рішення.

Також він просив визнати протиправними дії щодо порушення процедури мобілізації, яке, за його позицією, полягало у неврученні мобілізаційного розпорядження в установленому законом порядку та нескладанні акта про відмову від його отримання. Крім того, позивач просив визнати, що відповідні дії були вчинені поза межами повноважень та у спосіб, не передбачений Конституцією та законами України, що призвело до порушення його права на свободу світогляду і віросповідання, а також права на повагу до честі та гідності. Окремою вимогою було визнання протиправним та скасування рішення про направлення його до військової частини як такого, що прийняте всупереч вимогам законодавства та без урахування права на альтернативну (невійськову) службу.

Позов обґрунтовувався тим, що посадові особи ТЦК примусово перемістили позивача до військової частини без дотримання передбаченої законом процедури, проігнорували його заяву про заміну військового обов’язку та не допустили працівників поліції для надання допомоги. На думку позивача, такі дії були вчинені поза межами повноважень та у спосіб,

що суперечить Конституції України, національному законодавству та нормам міжнародного права.

Суд установив, що позивач є внутрішньо переміщеною особою. Довідками релігійної організації «Релігійний центр Свідків Єгови в Україні» від 21 лютого та 7 листопада 2025 року підтверджувалося, що з 10 червня 1995 року він є присвяченим охрещеним служителем Релігійного об’єднання Свідків Єгови в Україні.

Відповідно до військово-облікового документа «Резерв+», сформованого 17 листопада 2025 року о 08:22, дані позивача були оновлені вчасно, він перебував на військовому обліку та був придатним до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, військових навчальних закладах і навчальних центрах, закладах та установах, медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв’язку, оперативного забезпечення та охорони. У документі, сформованому того самого дня о 22:26, уже зазначалося, що позивача знято з обліку у зв’язку з тим, що він є військовослужбовцем.

До мобілізації позивач двічі — 2 липня та 1 листопада 2025 року — звертався із заявами про заміну проходження військової служби під час мобілізації в умовах воєнного стану альтернативною (невійськовою)

службою, яка не підпорядковується Міністерству оборони України. На першу заяву йому повідомили про необхідність уточнення відомостей. Також йому було направлено повістку про необхідність з’явитися до ТЦК для уточнення даних.

За інформацією поліції, 17 листопада 2025 року за результатами медичного огляду позивача визнали придатним до військової служби та на підставі Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» призвали на військову службу під час загальної мобілізації до військової частини. Поліція також розглядала його звернення щодо подій цього дня, однак за результатами перевірки ознак адміністративного правопорушення не встановила. Позивач надалі направив начальнику військової частини пояснення про неможливість несення військової служби у зв’язку з релігійними переконаннями. Територіальне управління ДБР, своєю чергою, повідомило, що доводи його звернення перевірено, однак об’єктивних даних про вчинення кримінального правопорушення, віднесеного до компетенції ДБР, не встановлено.

Позиція відповідачаТЦК заперечував проти задоволення позову. Відповідач виходив із того,

що Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» передбачає направлення на альтернативну службу громадян, які підлягають саме призову на строкову військову службу, особисто заявили про неможливість її проходження через релігійні переконання, підтвердили істинність таких переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення.

Відповідач наголошував, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, є самостійними видами військової служби. Законодавством передбачена можливість заміни альтернативною службою саме строкової військової служби, тоді як можливості заміни військової служби за призовом під час мобілізації альтернативною (невійськовою) службою Закон не встановлює.

За твердженням відповідача, позивач підлягав призову під час мобілізації: він був придатним до військової служби за станом здоров’я, права на відстрочку відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не мав, заброньованим не був та виключенню з військового обліку не підлягав.

Висновки судуСуд виходив із того,

що відповідно до частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» на військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов’язані, які перебувають у запасі та не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця перебування на військовому обліку.

Порядок № 560 передбачає, що призов військовозобов’язаних та резервістів на військову службу під час мобілізації здійснюють районні (міські) ТЦК та СП. Призов оформляється наказом керівника відповідного ТЦК, який щодо військовозобов’язаних та резервістів видається в день відправлення військової команди до військової частини. Відправлення до місць проходження військової служби здійснюється у складі військових команд або індивідуально.

Суд установив, що матеріали справи не свідчать про те, що на момент вчинення оскаржуваних дій та прийняття оскаржуваного наказу позивач не підлягав призову через наявність права на відстрочку. Позивач також не надав доказів наявності підстав для бронювання на період мобілізації. Доказів протиправного обмеження його свободи пересування на підтвердження тверджень про силову мобілізацію матеріали справи не містили.

Суд установив, що позивач є військовозобов’язаним.

Окремо суд врахував позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 жовтня 2025 року у справі № 573/838/24. Згідно з нею призов за мобілізацією може передбачати виконання військового обов’язку небойового характеру, що не потребує носіння та використання зброї, зокрема ремонт техніки, вивезення поранених або будівництво укріплень. Верховний Суд також виходив із того, що неможливість відмовитися від військової служби через переконання має застосовуватися пропорційно до переслідуваної мети навіть під час захисту держави від агресії. Міркування, пов’язані з переконаннями, не можуть бути повністю виключені під час війни, а тому призов на військову службу під час мобілізації автоматично не скасовує права на сумлінну відмову від носіння або використання зброї.

Водночас у справі № 380/9384/26 суд дійшов висновку, що відповідач правомірно здійснив призов позивача на військову службу за мобілізацією, оскільки виконання військового обов’язку є конституційним обов’язком позивача.

Щодо можливості заміни військової служби альтернативною суд зазначив,

що організаційно-правові засади альтернативної служби визначаються Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу». За цим Законом альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби та має на меті виконання обов’язку перед суспільством.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним переконанням і вони належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Водночас на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову саме на строкову військову службу, особисто заявили про неможливість її проходження через релігійні переконання, підтвердили істинність цих переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення.

Суд зазначив, що Конституція України не допускає звільнення громадян від обов’язків перед державою, у тому числі від обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності, з мотивів релігійних переконань, але водночас гарантує право на заміну виконання військового обов’язку альтернативною службою,

якщо виконання такого обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина.

За результатами системного аналізу законодавства суд дійшов висновку, що порядок реалізації конституційного права на заміну військової служби альтернативною передбачає направлення на таку службу громадян, які підлягають призову на строкову військову службу та заявили про неможливість її проходження через релігійні переконання. Рішення про заміну строкової військової служби альтернативною приймають місцеві державні адміністрації, функції яких в умовах воєнного стану виконують військові адміністрації.

Водночас законодавством України не передбачена можливість заміни альтернативною службою такого виду військової служби, як військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період. Так само військовим адміністраціям не надано повноважень вирішувати питання про таку заміну.

Оскільки позивач є військовозобов’язаним та перебуває на військовому обліку, але не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, суд дійшов висновку, що він не належить до осіб, яким законодавство надає право на заміну такої служби альтернативною.

Суд також звернув увагу, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не визначає альтернативної (невійськової) служби під час воєнного стану.

Крім того, законодавство про мобілізацію не передбачає можливості надання відстрочки від призову під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов’язаних, та не визначає порядку проходження альтернативної служби в умовах воєнного стану. Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» також не встановлює порядку направлення та проходження такої служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного стану. Суд зазначив, що подібних правових висновків Верховний Суд дійшов у постанові від 25 вересня 2023 року у справі № 9902/64/23.

Проаналізувавши встановлені обставини та нормативне регулювання спірних правовідносин, Львівський окружний адміністративний суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

У резолютивній частині рішення суд відмовив у задоволенні позову про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення. Рішення може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/suduaта на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, X щоб бути в курсі найважливіших подій.

курс, Червень, Новина, Заклад, Свобода

Читайте ще